Перемога моєї бабусі

Освенцім

Ще тебе фабрикою смерті називали. Признайся чесно, скільки за В.В війну в крематоріях спалив. Бо за одну годину до 1500 чоловік печі крематорій з'їдали. Їх тіла в чорний їдкий дим перетворювали. Дим у повітрі кружляв і кружляв, і рідні домівки попадав. Страшенну звістку рідним сповіщав.

Я була на той час неповнолітня в 1943 році. Мене із дому забрали есесівці і поліцай, коли додому з поля прийшла помитися і переодягтися, супчика гаряченького поїсти. Братік Іван хотів мене замінити, але німці в його стріляли, шинельку прострелили, а ноги не зачепили. Слава Богу втік і так в Німеччині не був. А також дві сестрички старші за мене в Німеччині не були.

Коли мене на станції Девладово у вагон посадили, по дорозі ми з дівчатками у полу вагона дірку, отвір зробили. По дорозі, коли поїзд ішов, планували вилізти в цей отвір, чергу навіть утворили. Перші троє дівчаток, коли поїзд ішов, вилізли з вагона. Німці побачили, поїзд зупинили, а самі на трьох дівчаток в атаку пішли, штурмували. Ачеєву Таню поранили у ногу. Вона не могла іти, тоді застрелили. Чужі люди у полі знайшли, тіло на чужині у землю зарили. Двох дівчаток так побили, що тіла їх чорними були. Ми всі біля них сиділи і примочки з водички прикладали - ожили. Моя черга до отвору у вагоні так і не дійшла.

За що ми в Освенцім попали. Наші юнаки крізь колючу проволоку з табору коло Вени, Австрія, проповзали, до станції добирались. Німецькі вагони розбивали, зброю псували, в землю заривали. Їду дівчаткам приносили, а ми в свою чергу невільникам роздавали. За це нас невільники маленькими партизанами називали. Юнаків на гарячому спіймали. Одних на місці розстріляли, других - повісили, а дівчаток у Освенцім відвезли, в печах крематорію живими спалити. З Австрії, з Вени, з тюрми Креміна мене в Освенцім забирали.

В Освенцімі мільйони людей загинуло. Їх на віки спалені в крематоріях тіла. Вони теж чекали Перемоги про яку мріяла і я. Багато можна мені, люди мої, Вам розказати поки я ще жива. Старенька стала і дещо забувати стала. Але добре ці випадки в пам'яті моїй залишилися.

В день ми за смітником слідкували, коли лушпайки з з брукви, картоплі викидали. З усіх сторін смітник штурмували. За 1 хвилину все руками вимітали. В цей час табірний капо з пльоткою уже чекала. Тіло наше до крові збивала. Ой, як тяжко свідомо в чужій країні з голоду вмирати. Та ще й черги в крематорій чекати. Якщо щось болить, треба завжди мовчати. Бо в крематорій возять нас всіх лікувати. В чорний дим їдкий наше тіло перетворювати. Навіть на території Освенціма жодна рослина не росла. Дим їдкий все живе спустошував. Людський попіл розвіявся і навіть в Україну діставав, страшенну звісточку рідним сповіщав. Повідомляв, що рідних синочків і дочечок уже нема. Тільки їхній попіл є.

В три години нас підіймали з дерев'яних бараків нас на дощ, на сніг виганяли. Номера називали. Мій номер 75523. Пльотка завжди у повітрі літала. На голови і тіло лягала. Скелети наші ламала, руки, ноги вивертала. Голівки наші до мізочків пльотка діставала. Крематорії звичайно таких людей уже чекали.

Крім крематорій ще німці таке робили...

Ями невільники в лісі виривали, клали туди дрова і смолу підпалювали. Діточок туди у вогонь заганяли. Ми залізну нову дорогу будували, на власні очі бачили. І кожну хвилину ми в голові держали, що і наша участь такі жахливі, смертельні муки нам пережити, у вагоні згоріть.

Невільники, що в крематорії працювали кілька місяці, а потім і їх спалювали, щоб нікому не розказували. І другими заміняли. Ці невільники втечу організували, електрику виключили, бо весь табір був під високою електричною напругою. На дві групи розділились. Одна група в Карпати попрямувала, друга - в сіно стодолі заночували. Есесівці знайшли, сіно підпалили, нікого не випускали, тільки одного залишили, щоб нам в таборі показати. Тіло його обгоріле, страшно було на нього без сліз дивитися, а нас таки заставляли. Ой, як ще німці з нього знущалися, не можу без сліз писати.

А одного разу з роботи ішли. На воротях невільник стояв і в зубах рота мертву руку людини держав. Бо їсти нам перестали давати. Мертвих людей невільники Освенціма їли.

Можна ще багато пригод табірних розказати. Але серце моє стало турбувати. Інвалідом другої групи стала. Учасника бойових дій в книжечці видали. 

В Освенцімі нас уже не було при визволенні його. Коли доблесні війська швидкими темпами до нас прямували, німці хотіли табір у повітря підняти. Але підірвати не встигли. Нас невільників до купи зігнали. В далеку дорогу, ми, голодні, босі попрямували, 2 доби ішли. Безсилі, виснажені люди на землю сідали, а вівчарки їх тіла на кусочки розривали. Довго ці кусочки тіл лежали на дорозі. Нарешті до вагонів відкритих товарних пригнали. Вони з навозом були, бо з України свині, корови в Німеччину везли, наповнені сніжком уже були.

Ми їхали довго, довго стояли на станціях, без їжі, а сніжок від наших скелетів водичкою став і нас без їжі водичкою напував. Всю дорогу таки напував. Нас у вагонах далеко далеко повезли, аж за Берлін. По дорозі до нас у вагон жива курочка з України попала. Нас із голоду відвавала, життя тяжке наше продовжила.

В Бухенвальд нас привезли, але нас там не прийняли. Далі повезли. В Фюнстерберг. Нас уже чекав. Супець з отрутою приготував і разок нам уже дав. А хлібець з тирси, скла, отрути багато-багато допікали та і супець з двійною дозою отрути готували, хотіли на вечерю дати. Щоб навіки з нами розквитатися, в земельку усіх закопати. Але в день 15 квітня 1945 р. Перемога Перша  і до нас у Фюнстерберг прийшла. Я залишилася жива. Так хлібець і супець і не дійшов, та і черга в крематорій мій запізнилася. Отака то доля юнацька моя була.

Домівка далі уже мені запахла. Радянський офіцер нам розповідав, що домівка Вас давно чека, рідні кожен день у віконце виглядають, коли ж Ви Всі діточки приїдете до нашої оселі.

В Освенцімі мій зберігся барак під номером 22. Тепер музей є. Списки збереглися, прізвища дівочі наші є, з номерами 75523, 75524, ...75547. Бо нас було дівчаток тройко з нашого села Софіївка. Пісмечько мені з Освенціма-музею прийшло. Я пісьмечко це бережу і часто пригадую юнацьку жорстоку свою судьбу. І ми, концтабористи, молекулярну часточку в Перемогу внесли. Тому ми і не загинули.

Слаба, старенька я стала. Всім людям Землі бажаю ніколи не знати Війни. Чистого неба, ясного сонечка у горі і в домі своїм. Всім довголіття, а здоров'я стільки, скільки в океані води.

З днем Перемоги!!!